Система укріплень як містоутворюючий та містоформуючий чинник - Генеральний план розвитку Національного архітектурно-історичного...

Система укріплень як містоутворюючий та містоформуючий чинник - Генеральний план розвитку Національного архітектурно-історичного...


^ Система укріплень як містоутворюючий та містоформуючий чинник


Містобудівний розвиток у ті часи значною мірою обумовлювався оборонними чинниками. Відтак Чернігів, як головне місто Лівобережної України, мав дуже розвинену систему укріплень.

Ще у 1500 р. внаслідок війни між Великим князівством Литовським і Москвою понад 60 сіверських міст разом з Черніговом захопила Московська держава. З 1503 р. він стає прикордонним містом. За відомостями 1516 р. Чернігів оточував земляний вал з дерев'яними стінами і баштами. У 1531 р. за наказом великого князя московського Василя Івановича ''срублен бысть град Чернигов древян''. Ця дерев'яна цитадель з п'ятьма баштами і підземним ходом до річки постала на мису колишнього дитинця Княжої доби. У той же період біля підніжжя дитинця виникли квартали Солдатської слободи, оточені лінією легких тимчасових укріплень у вигляді частоколу.

У 1535 р. чернігівська фортеця витримала напад литовських військ воєводи Андрія Немирича, а в 1579 р. – козацьких загонів під проводом Костянтина Острозького і Миколи Вишневецькогою За словами Литовської хроніки ''же ся в замку москва добре боронилася, а піших до штурму мало было, самое тылко місто Чернігов спалили…''.

10 листопада 1604 р. Чернігівська фортеця здалася армії Лжедимитрія І. За описом учасника цього походу неприступні укріплення Чернігова складалися з земляного валу й рову, дерев'яних стін у вигляді дубових рублених тарас, палісадів та рублених веж. На озброєнні налічувалося 27 великих і багато малих гармат, що могли вести фронтальний і фланговий артилерійський вогонь.

За Деулінським перемир'ям 1618 р. Чернігів було передано Речі Посполитій і він став воєводським містом. На початку Хмельниччини, влітку 1648 р., повсталі козаки захопили Чернігівський замок, перебивши понад 180 чоловік ''значної шляхти''. Відтак місто стало центром козацького полку. У 1651 р. козаки в Чернігові витримали облогу військ литовського гетьмана Радзивила. Після Переяславської угоди 1654 р. московський уряд призначив до чернігівської фортеці свого воєводу з гарнізоном стрільців. У 1670-х рр. укріплення Чернігова було модернізовано і структура їх остаточно перетворилася на п'ятидільну. З опису укріплень міста 1683 р. відомо, що головними структурними одиницями були ''верхній город'', ''нижній город'', ''нижній острог''. Укріплення ''верхнього города'', поновлені перед 1681 р., складалися з дубової стіни, рубленої тарасами, з заборолами, зробленими з дубового бруса. Тут було п'ять старих башт, одна нова, брама і хвіртка. Нижній острог був оточений старим осиковим частоколом і мав дві брами. На озброєнні зафіксовано вісім гармат різного калібру.

Ці фортифікації знайшли своє відображення у старовинних картографічних матеріалах. Найдавніші уцілілі дотепер такі зображення пов'язані з діяльністю в Україні у середині XVII ст. французького військового інженера Г.-Л. де Боплана. На його 8-аркушевій Спеціальній карті України (1650 р.) схематично показані плани багатьох населених місць України, у т. ч. й Чернігова. Незважаючи на те, що під час перебування в Україні, як доведено нашими дослідженнями, Боплан у Північному Лівобережжі побувати не зміг, проте структуру тамтешніх міст він показав напрочуд правильно. Така точність дозволяє нам висловити припущенння, що при складанні своїх карт Боплан користувався якимись картографічними матеріалами 1630-1640-х рр., які до нас не дійшли. Також маємо деякі непевні звістки про втрачені картографічні документи першої половини XVII ст., зокрема план Чернігова 1619 р.

Докладні плани міст на Лівобережжі почали складтися тільки з початку XVIIІ ст. для потреб централізованої московської влади. У допетрівській Московії картографування міст не набуло значного поширення – задовольнялися, переважно, докладними словесними описами ''строєльних книг'' і ''розписних списків''. Розвиток картографії пов'язаний із засвоєнням досвіду Західної Європи та діяльністю західних військових інженерів на російській службі. Проте нині для нас найбільший інтерес як історичні джерела становлять не стільки топографічно точні плани, зроблені на західний кшталт, скільки мальовані плани, виконані в традиціях старої московської картографії. До таких унікальних документів належать ''Абрис Чернігівський'' 1706 р., мальований, вірогідно, прапорщиком Іваном Долинським, який служив тоді в Чернігові. План розміром 63 х 97 см. зроблений на папері тушю, пером і пензлем. Історичну цінність цього документу побільшує й те, що за московською традицією XVII ст. усі визначні споруди міста позначені у вигляді схематичних малюнків їхніх бічних фасадів.

На ньому дуже докладно зображено як загальну систему, так і окремі елементи міських фортифікацій. Дуже прикметною рисою є те, що трасування ліній укріплень кінця XVII – початку XVIIІ ст. дуже точно повторює трасування оборонних огорож Дитинця, Окольного города і Третяка Княжої доби. Оборонні огорожі складалися з дерев'яних рублених стін і частоколів, земляних валів і ровів. Зафіксовано кілька бастіонів і равелінів нерегулярних обрисів, а також 32 дерев'яні рублені башти. Вони були 4-6 і 8-гранними, 2- або 3-ярусними, з верхнім ярусом ''обламів'' або підсябиття, з високими наметовими дахами. Вже згадувана цитадель або Верхній замок (''верхній город'', за описом 1682 р.), що містилася у південному куті колишнього дитинця, мала дерев'яні рублені стіни, дві надбрамні і п'ять глухих башт, широкий рів. Посеред замкового двору стояла тридільна триверха Михайлівська церква.

З північного заходу до Верхнього замку прилягав ''Замок черкаський'' (''нижній город'', за описом 1682 р.), що займав усю територію колишнього княжого дитинця. Зі сходу, від річки Стрижня, йшов земляний вал. З північного заходу була дерев'яна рублена стіна і широкий рів. Тут налічувалося десять глухих башт, п'ять надбрамних, один бастіон і одна батарея та три ''вивода'' перед брамами типу равелінів.

З півдня до Верхнього замку прилягало чотирикутне в плані укріплення Солдатської слободи (''нижній острог'', за описом 1682 р.), оточене частоколом, з двома брамами – східною і західною, без башт. З заходу до Замку черкаського прилягав ''Другий замок черкаський'', що відповідав Окольному граду Княжої доби. З боку річок Десни і Стрижня він був огороджений дерев'яним частоколом, а з напільного боку був земляний вал. Тут стояли три глухі і дев'ять надбрамних башт. Навколо проходив широкий рів. З півдня до цієї укріпленої частини прилягав так званий ''Єлецький вал'' – укріплення, що відповідало стародавньому Третяку. Його оточував земляний вал з ровом.

Після військової кампанії 1708-1709 рр. під час Північної війни за наказом російського царя Петра І провадилася реконструкція укріплень найважливіших міст, у т. ч й Чернігова: у 1712 р. насипано з одного боку ділянку земляного валу, і в 1717 р. на березі р. Стрижня розпочато будівництво нового бастіону. Дерев'яні стіни ''Замку черкаського'' розібрано і натомість насипано земляний вал, а глибину рову довели до 2 сажнів (4,28 м) при ширині 10 сажнів (21,4 м). У той же час рів, що оточував Верхній замок, мав глибину 4 (8,56 м) і ширину 12 сажнів (25,68 м). На озброєнні фортеці у 1718 р. було 20 мідних і 10 чавунних гармат.

Загалом справа модернізації укріплень посувалася дуже повільно і лише після указу 1724 р., який визначив Чернігів штатною фортецею, було завершено ремонт фортечних споруд. Оборонні огорожі набули більш регулярних обрисів і правильних профілів, з'явилися бастіони і півбастіони, равеліни і редани, гласис і еспланада.

Наступний, якісно відмінний від попередніх етап реконструкції укріплень та створення відповідних планів пов'язаний з діяльністю в Україні видатного фортифікатора Данила Дебоскета (де Боскета). У 1740-х рр. під його керівництвом провадилися широкомасштабні проектні роботи щодо реконструкції фортець Середньої Наддніпрянщини і Північного Лівобережжя, укріплень полкових і сотенних міст. Їх знімали на плани. При цьому з максимальною точністю фіксували реальну ситуацію, оцінювали топографічні чинники. Тому всі плани показували наявний стан і проектні пропозиції та складалися за єдиними вимогами: показувалися всі особливості топографії, лінії укріплень і їх найважливіші елементи, квартали забудови, головні споруди. Все це подавалося технікою відмивки з розтушовкою, зрідка відтінялося штрихуванням. На тому ж кресленику тонкими лініями малювалися обриси укріплень, якими вони мали стати після реконструкції. Таким чином були розроблений фіксаційно-проектний план Чернігова, який був реалізований лише частково. У другій половині XVIIІ ст. замок реконструйовано за проектом військового інженера Д. Дебоскета: знесено решту деревяних стін і башт, натомість влаштовано регулярний вал, сухий рів і пятикутні бастіони. Цей етап містобудівного розвитку Чернігова добре ілюструє план 1757 р.

У 1770-х рр. радикально змінюється призначення міських планів. Якщо перед тим вони слугували, переважно, цілям фортифікації, то після 1764 р. перетворюються на розпланувальні місторегулюючі документи. Це пов'язано з опублікованим 25 червня 1763 р. указом російської імператриці Катерини ІІ ''О сделании всем городам, их строениям и улицам специальных планов, по каждой губернии особо''. Однак складна військово-політична ситуація (російсько-турецька війна 1763 р., колонізація Причорномор'я) не дозволила широко розгорнути розпланувальні роботи на Лівобережжі й призвела до певної консервації оборонних чинників.

Проте головне завдання планів 1770-1780-х рр. полягало в максимально точній фіксації наявного стану міст. Адже на основі цих документів опрацьовувалися перші проекти кардинальної реконструкції стародавніх містобудівних структур. Завдяки таким заходам імперської адміністрації ми маємо докладні плани Чернігова 1772, 1776, 1778 та 1787 рр. Аналіз цих планів показує, що у 1770-х рр. земляні укріплення Другого замку черкаського і Єлецького валу занепали і обсипалися, частокіл, що оточував Солдатську слободу, зруйнувався і фортеця перетворилася на однодільну – від неї фактично лишився тільки модернізований Замок черкаський, або Старий город – у межах давньоруського Дитинця. До самого кінця XVIIІ ст. всередині нього зберігався і Верхній замок, в якому було влаштовано пороховий погріб і артилерійський цейхгауз. Оборонна огорожа фортеці складалася з рову і правильного земляного валу, що мав бруствер, валганг з апарелями. З заходу був Любецький (Київський) бастіон з брамою і звідним мостом через рів та кордегардією; з півночі – Погорілий (Лоївський) бастіон з брамою і мостом; зі сходу – Водяний бастіон з брамою. Між Любецьким і Погорілим бастіонами був редан, з півночі – наріжний бастіон, зі сходу – малий бастіон, біля Замку – Замковий бастіон, з півдня – Катерининський бастіон. У межах фортеці було дві вулиці, що називалися Замковою і Київською. Тут містилися інженерний двір, гауптвахта, тюрма, магістрат, полкова канцелярія та інші споруди. Цю ситуацію добре ілюструє ''План бывшей черниговской крепости, до распланировки города составленный архитектором Дитерихштейном'' (кінець XVIIІ ст.), де про Верхній замок сказано: ''цитадель, признаки существования ея сохранились до сих пор''.

У 1780-1790-х рр. у фортеці проводились деякі ремонтні роботи: у 1786 р. збудовано нову браму, в 1790 р. ремонтували фортечний палісад. Але на той час у зв'язку з ліквідацією безпосередніх військових загроз і приєднанням до Російської імперії Правобережної України Чернігівська фортеця втратила військове значення і з 1799 р. її було ліквідовано. При переплануванні міста згідно з планом 1805 р. вали було розкопано, рови частково засипано і по їхніх трасах прокладено бульвари. Там до кінця ХІХ ст. лежало кілька чавунних гармат, які в 1896 р. встановили на лафети, привезені з Києва.


^ Містобудівний розвиток у ХІХ – ХХ ст.


Протягом кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. було здійснено декілька спроб перепланувати Чернігів на засадах класицистичної регулярності. Постале таким чином регулярне розпланування, з лінійно-вісьовою орієнтацією вулиць, зберігало спадкоємність стосовно докласицистичного ландшафтного розпланування.

Першим планом регулярного планування усього міста був проект 1786 р. Він передбачав докорінне перепланування усієї вуличної мережі, проте напрямки основних нових вулиць збігалися з давніми шляхами. План міста являв собою витягнутий уздовж Десни і шляхів на Київ та Глухів прямокутник зі сторонами 1700-1900 м та 2700 м, площею близько 597 га. Північна межа міста майже збігалася з межами давнього Передграддя. Ця регулярна розпланувальна система була розвинута в планах міста 1803, 1806, 1834 і 1861 рр. Саме ці плани, в значній мірі реалізовані, визначили сучасну розпланувальну структуру міста.

Одним із головних завдань регулярних планів 1803-1861 рр. було формування ансамблів загальноміського адміністративно-громадського центру Чернігова як губернського міста, в якому почали розвиватися освіта і культура, промисловість і торгівля.

Будівництво адміністративних, навчальних, торговельних і низки житлових будівель здійснювалось перш за все на території Дитинця, на Красній площі і на Олександрівській ярмарковій площі, у класицистичній стилістиці. Як муровані, так і дерев'яні будинки, у т. ч. й житлові, спершу будувалися за ''зразковими'' проектами. З середини ХІХ ст. зразкові проекти втратили нормативну силу, тож громадська і житлова забудова здійснювалася у стилістиці еклектики й історизму, з широким використанням народних декоративних прийомів, що надавали кожному будинку своєрідність і неповторну красу.

Протягом ХІХ ст. територія Чернігова постійно збільшувалася. В 1910 р. вона становила 668,5 десятини. У місті споруджували дво- і триповерхові муровані будинки. Проте загалом Чернігів, як і раніше, в основному залишався одноповерховим і дерев'яним.

Першою спробою містобудівного регулювання за радянської доби став був ''Проект округлення кварткомов г. Чернигова", розроблений у 1922 р. з метою регулювання норм житлозабезпечення населення і рівномірного його обслуговування. Тоді ж була розроблена ''Схема-планировка Чернигова на период 1924-1954 гг.".

У 1935-1937 рр. був розроблений ''Проект социалистической реконструкции Чернигова" на проектний період до 1965 р., характерною ознакою якого був розвиток міста в існуючих межах з населенням до 140 тис. чол. на проектний період. Вперше застосований в проекті принцип мікрорайонування мав забезпечити рівномірне розміщення шкіл, дитячих закладів тощо.

Під час другої світової війни Чернігів був дуже зруйнований унаслідок артилерійських обстрілів і бомбардування з повітря. Перший післявоєнний проект відбудови і реконструкції міста – ''Генеральная схема планировки Чернигова'' – був розроблений інститутом проектування міст ''Діпромісто''.

Подальший розвиток промисловості та значні темпи житлового будівництва викликали необхідність коригування генплану в 1958 р. При цьому весь об'єм житлово-громадського будівництва на 1959-1965 рр. намічалося розмістити в історичних межах міста.

Наступний генеральний план був розроблений у 1980 р., а його коригування (діючий на сьогодні генплан) – у 2002 р.


^ Сучасна містобудівна ситуація


Нині Чернігів є значним адміністративним, промисловим і культурним центром України, головним містом Чернігівської області. Він належить до категорії історичних міст. На 01.01.2001 р. чисельність населення міста становила 310,5 тис.чол. Чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, складала близько 125 тис.чол. (40% від загальної кількості). Основною галуззю господарського комплексу є промисловість (близько 26 % усіх зайнятих).

Відповідно до цього у розподілі міських територій за функціональним призначенням найбільшу площу займають території житлової та громадської забудови. Значну питому вагу в місті складають території промислових та будівельних організацій - 10,7 % (844 га), території спецпризначення (224,7 га), комунально-складських об'єктів (215,6 га). Зелені насадження загального користування займають 665,7 га або 21,7 кв. м на людину, що значно перевищує норматив ДБН 360-92** (16 кв. м.).

Аналіз територіальних ресурсів, проведений інститутом ДІПРОМІСТО при опрацюванні генерального плану розвитку Чернігова, показав, що в місті майже вичерпані вільні території, придатні для житлового будівництва.

Функціонально-розпланувальна організація території міста обумовлена тим, що це – компактна розпланувальна структура, що сформувалася на правобережжі р. Десни. У широтному напрямку р. Стрижень (притока р. Десни) і залізницею місто розділяється на три розпланувальних утворення: Центральне, Східне й Західне.

Райони мають суттєві відмінності в розплануванні та функціональному використання території.

Центральний район має яскраво виражену розпланувальну вісь – проспект Миру, орієнтовану на заплаву р. Десни. У межах району зосереджені практично всі пам'ятки культурної спадщини та об'єкти загальноміського значення – адміністративні, громадські торговельні тощо.

Східний район сформований на поєднанні двох радіальних осей – вулиць Шевченка й 1-го Травня, на півдні він межує із широкою заплавою р. Десни.

Розпланувальна структура Західного району орієнтована на природну вісь, якою є р. Білоус, доповнена лісовим масивом.

У балансі територій Центрального й Західного районів промислові та комунально-складські об'єкти складають значний відсоток; водночас найменше ці території представлені в Східному районі, де вони локалізовані лише на двох майданчиках.

Громадський центр міста формується вздовж головної магістралі –проспекту Миру. Його північна межа включає готель "Градецький", південна – Національний архітектурно-історичний заповідник ''Чернігів Стародавній''. У межах центру зосереджені головні адміністративні, торгові, культурні об'єкти, у т. ч. облдержадміністрація, міськрада, драматичний театр, готелі, центральний поштамт, торговельні центри, а також об'єкти обслуговування в перших поверхах будинків, центральний міський ринок, лікарняне містечко.

Головними розпланувальними елементами центру є широкий бульвар, Красна площа та Вал – територія архітектурно-історичного заповідника.

Основна забудова, яка формує центр, датується другою половиною ХХ ст. Вона має висоту в 3-5 поверхів із включенням будинків 9 і більше поверхів на периферії.

Особлива цінна риса, що формує традиційний характер міського середовища – наявність значної кількості пам'яток культурної спадщини, у т. ч. й унікальних архітектурних ансамблів, які органічно пов'язані з довколишнім ландшафтом. Саме це надає місту неповторності й своєрідності.

Однак, традиційний характер середовища формують не лише унікальні архітектурні ансамблі, а й історична містобудівна система, що збереглася. Вона зазнала руйнувань під час другої світової війни, проте була відновлена у формах, що відповідали епосі 1950-х рр. Відтак збереглася структура історичних кварталів, де сконцентрована цінна історична громадська та житлова забудова.

Усього на території міста налічується понад 100 пам'яток культурної спадщини, що знаходяться на державному обліку. 50 % території міста охоплені зонами охорони пам'яток (охоронні зони, зона регулювання забудови, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, зона охоронюваного ландшафту), затвердженими рішенням Чернігівського облвиконкому від 24. 04. 1989 р. № 90.

Значні території у мажах міста зайняті садовими товариствами (район Лісковиці, північна частина міста, район с. Півці).

Виробнича зона сформована переважно вздовж залізниці. Забудова усіх виробничих зон – достатньо екстенсивна. Як показали дослідження спеціалістів Київського Промбудпроекту, тут є значні територіальні резерви.

Важливу роль у містобудівній структурі відіграє магістрально-вулична мережа. До магістралей загальноміського значення відносяться такі вулиці: проспекти Миру, Перемоги, вулиці Щорса, Шевченка, Любецька, 1 Травня, Ріпкинська. Гагаріна, Кільцева, Глібова, 50 років СРСР, 50 років ВЛКСМ, Гетьмана Полуботка. Основними магістралями районного значення є вулиці Толстого, Преображенська, Лісковицька. Рокоссовського-Київська, Доценка, Одинцова, Бєлова, Борисенка, Кірова, Інструментальна. Вулиці Миру, Щорса та Толстого мають виходи на державну автодорогу Санкт-Петербург-Одеса.

Проте за технічними параметрами низка магістралей не відповідають своєму призначенню. Відтак ці вулиці віднесені до розряду магістральних унаслідок розпланувальних міркувань та наявності інтенсивних транспортних потоків. Розпланувальна організація магістрально-вуличної мережі вимагає коригування, виходячи з наявності в міста заповідника та вимог збереження його пам'яток і територій. Так. житловий масив ''Бобровиця'' поєднується зараз із західним промисловим районом через магістральні вулиці Шевченка, Перемоги, Київська-Щорса, які безпосередньо перетинають ядро міського центру, а вулиці Преображенська та Толстого проходять через історико-архітектурну заповідну зону. Тобто, транспортний зв'язок цього житлового району пролягає безпосередньо через серединну зону міста, що в подальшому може викликати великі незручності та проблеми.


^ Архітектурна та містобудівна спадщина в структурі сучасного міста


У структурі сучасного великого міста комплекси й ансамблі нерухомої культурної спадщини розташовані трьома компактними групами вздовж пругу високого правого берега р. Десни від гирла р. Стрижня до Болдиних гір. Ці три комплекси виникли історично в такій послідовності:

1. Комплекс історичного середмістя включає колишній княжий Дитинець із середньовічним замком і всіма належними спорудами (місцеві мешканці називають цей район Валом). До Валу прилягають два квартали, в одному з яких розміщена Катерининська церква, у другому – П'ятницька церква.

2. Ансамбль Єлецького монастиря включає власне монастир з комплексом підземних печер і знаменитий курган ''Чорна могила'', від якого походить назва міста.

3. Комплекс Троїцько-Іллінського монастиря складається з двох ансамблів:

- Іллінського монастиря з підземними печерами, що виник у Княжу добу;

- Троїцького монастиря, що постав у добу Бароко. До комплексу територіально прилягає ділянка Болдиних гір з давнім могильником, курганами і похованнями видатних діячів української культури (М. Коцюбинського, О. Марковича, Л. Глібова).

Загалом Чернігів досить повно зберіг свою архітектурну та містобудівну спадщину, хоча протягом радянської доби й зазнав певних втрат, пов'язаних як з воєнними руйнуваннями, так і з ''соціалістичною реконструкцією''. Жертвою останньої стали муровані Торгові ряди на Красній площі, збудовані на початку ХІХ ст. за проектом архітектора А. Карташевського в класицистичних архітектурних формах. Протягом ХІХ ст. вони перебудовувалися за проектами архітекторів А. Куцевича і В. Рибіна. Торгові ряди і будинок магістрату створювали архітектурний ансамбль центральної площі міста. Корпуси торгових рядів були видовженими, 1-2-поверховими, з арками проїзду і чотириколонними портиками з трикутними фронтонами на головних осях, з аркадами й колонними галереями на головних фасадах. Розібрані вони у 1931 р. за рішенням місцевих органів влади під приводом реконструкції центральної міської площі, яка була здійснена пізніше, в 1934-1936 рр.

Там само, на Красній площі, на початку ХІХ ст. за проектом губернського архітектора А. Карташевського було збудовано в стилі класицизму мурований будинок Магістрату (згодом – Міської Думи). Це був одноповерховий, прямокутний у плані будинок з ґанком на чолі у вигляді колонної ротонди, що несла балкон та аркову ротонду другого ярусу, увінчану сферичною банею зі шпилем. У призматичну основу шпиля був вмонтований міський годинник. У другій половині ХІХ ст. будинок надбудували другим поверхом. Зруйновано його внаслідок бомбардувань Чернігова під час другої світової війни (1943 р.).

Будинок Дворянського зібрання, що містився на сучасній вул. Горького, було збудовано на Валу неподалік губернаторського будинку в 1859-1870 рр. за проектом архітектора Д. Єфімова за участю архітекторів О. Демут-Малиновського, О. Брюллова, З. Скаржинського. Мурований одноповерховий будинок був Г-подібним у плані, з двома бічними ризалітами на чолі. У центрі містився великий двосвітний колонний зал, довкола якого групувалися інші приміщення. Архітектурні форми витримано в стилістиці пізнього провінційного класицизму. Будинок згорів у 1941 р. під час бомбардування Чернігова і в 1952-1954 рр. його руїни розібрали.

До унікальної типологічної групи належала кам'яниця Константиновичів. Мурована одноповерхова на підвалі споруда була збудована у другій половині XVIII ст. греком М.К. Константиновичем, котрий був чернігівським городничим, у своїй садибі в центрі Чернігова на території Валу (колишнього Дитинця, на вул. Горького). Мала господарське призначення й використовувалась як каретник і сховище різних цінностей. Прямокутна в плані, двокамерна, зі склепінчастими перекриттями і високим двосхилим дахом. На всіх вікнах були залізні ґрати й віконниці. Потиньковані й побілені фасадні стіни членували широкі фільончасті лопатки, вінчав карниз. Прямокутні вікна мали прості тягнуті наличники. Кам'яницю в 1932 р. дослідив і зафіксував С. Таранушенко. Під час другої світової війни вона була зруйнована.

Комплекс історичного ядра Чернігова утворився внаслідок тривалої історичної еволюції протягом VII-XVIII ст. Нині він обіймає площу близько 20 га, охоплюючи давньоруський Дитинець із прилеглими частинами Окольного граду і Третяка.

Дитинець княжого Чернігова остаточно сформувався на початку XI ст. Роль політичного, військового, адміністративного і церковного центру Чернігова і Чернігово-Сіверської землі Чернігівський дитинець виконував до монголо-татарської навали 1239 р. У ХІ-ХІІ ст. тут зведено муровані собори, княжі тереми, єпископський двір. Найважливішими спорудами були Спасо-Преображеиський і Борисоглібськнй собори. У другій половині XI ст. Дитинець було востаннє розширено. Тоді зведено Михайлівську та Благовіщенську муровані церкви (не збереглися). На початку ХІІІ ст. Дитинець був потужною фортецею з периметром укріплень 1600 м. Лінії укріплень складалися з земляного валу, рову, деревяних стін з баштами. Дитинець мав три брами: Київську, Водяну і Погорілу. Ця територія лишалася загальноміським центром і в наступні століття, аж до ХХ включно. Нині це центральний осередок Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів стародавній''. На цій території, що становить визначну комплексну археологічну пам'ятку, систематично проводяться археологічні розкопки (1946-1980, 1984-1986 рр.). Частину виявлених старожитностей музеєфіковано. Нині є нагальною потреба в розробленні проектів консервації та музеєфікації решток мурованих споруд ХІ-ХІІІ ст.

Коли 1503 р. Чернігів став прикордонним містом Московської держави, то для оборони від татар за наказом царя Василя Івановича 1531 р. на мису дитинця спорудили деревяний замок із пятьма вежами, який у XVII ст. дістав назву "Верхній замок". Головною домінантою замку була деревяна тридільна Михайлівська церква (не збереглася). У другій половині XVIIІ ст. цей замок реконструйовано за проектом військового інженера Д. Дебоскета: знесено деревяні стіни і башти, натомість влаштовано регулярний вал, сухий рів і пятикутні бастіони. Коли к 1799 р. фортецю в Чернігові скасували і на початку ХІХ ст. земляні вали знесли, то на їхніх трасах розпланували бульвар, на якому в 1896 р. встановили чотири старовинні гармати, а пізніше – ще вісім. Зараз вони стоять уздовж західного пругу схилу замкової гори. Нині територія замку добре збереглася (це оглядовий майданчик), відділена від інших теренів широким ровом. У 1992 р. тут проведено реконструкцію і впорядження, причому трасуванням елементів впорядження виявлено обриси валів і бастіонів XVIIІ ст.

Спасо-Преображенський собор є головним храмом Чернігова і вперше згадується в літописах під 1036 р. Закладений на Дитинці чернігівським князем Мстиславом Володимировичем Хоробрим 1033 р., будівництво завершено у 1041 р. Первісно був хрестовокупольним, восьмистовпним, тринавовим, триапсидним, пятибанним, з нартексом і сходовою вежею. Протягом ХІ-ХІІ ст. з північного і південного боків добудовано численні каплиці. Поруйновано у 1239 р. монголо-татарами (склепіння і частково – бані). У ході відновлення середини ХVII ст. надбудовано апсиди і зведено барокові верхи. Після пожежі 1750 р., протягом другої половини ХVIIІ ст. зроблені найзначніші перебудови: надбудовано сходову вежу; на місці зруйнованої хрещальні зведено другу вежу, симетрично до першої; фасади потиньковано й побілено; змінено форми бань. У 1818 р. прибудовано тамбури. Наприкінці XIX ст. позолочено бані і шпилі. Ця памятка є найстародавнішою збереженою автентичною будівлею східних словян (на території України, Білорусії і Росії), унікальним високомистецьким твором давньоруської архітектури. Вона справила вирішальний вплив на українську архітектуру ХІ-ХVII ст.

Борисоглібський собор збудовано, орієнтовно, у 1123 р. на території Дитинця між валом і Спасо-Преображенським собором на залишках підмурків невідомої споруди кінця XI ст. Багаторазово перебудовувався і відновлювався: у 1611 р. пошкоджений пожежею, у 1627-1628 рр. його перетворено на домініканський костел, а з 1659 р. став головним храмом православного Борисоглібського кафедрального монастиря. В 1672 р. до західного фасаду прибудовано барокову восьмигранну дзвіницю-притвор (не збереглася). Первісно собор був хрестовокупольний, тринавовий, шестистовпний, трьохапсидний, однобанний. З північного, південного і західного боків його оточувала невисока одноярусна галерея, в об'ємі якої містилися каплиця і, ймовірно, хрещальня. На початку ХVIIІ ст. собор став пятибанним. У 1857 р. його було розширено на схід, при цьому зруйновано старі апсиди і збудовано нові. Памятку частково зруйновано у 1941-1943 рр. У 1952-1958 рр. відреставровано з поверненням гаданих первісних форм за проектом М.Холостенка на підставі ґрунтовних архітектурно-археологічних досліджень із збереженням уцілілих автентичних частин. Собор є класичним зразком князівського (монастирського) храму ХІІ ст. і належить до найтиповіших споруд чернігівської архітектурної школи доби домонгольської України-Русі.

Будівля так званого Колегіума складається з кількох різночасових частин. Найдавнішою є крайня західна частина, зведена в ХVI ст. на місці валу давньоруського Дитинця як корпус келій Борисоглібського монастиря. У другій половині ХVIІ ст. зведено середню частину, де була монастирська трапезна палата. У 1700-1702 рр. коштом гетьмана І. Мазепи над двоповерховою західною частиною надбудовано двоярусну вежу, на нижньому ярусі якої містилася церква Іоана Богослова, а на верхньому - дзвіниця. Тоді ж зі сходу прибудовано трапезну Всіхсвятську церкву. Під час ремонту 1861 р. позолочено баню дзвіниці, а під час ремонту 1891 р. з заходу прибудовано ґанок і водночас знищено декор на фасадах. В 1941-1943 рр. споруда потерпіла від артилерійського обстрілу, бомбардувань і пожежі. В 1952-1954 рр. реставровано з відновленням первісного декору.

Ця двоповерхова будівля, витягнута вздовж вісі захід-схід на 48 м, має дзвіницю висотою 40 м, яка є головною містобудівною домінантою середньовічного середмістя Чернігова. Це – одна з найсвоєрідніших архітектурних пам'яток доби Гетьманщини в Україні, унікальна за своєю обємно-просторовою композицією.

Будинок І. Мазепи споруджено на території дитинця недалеко від замкового рову в 1690-х рр. Первісно належав чернігівському полковнику Я. Лизогубу, після смерті останнього (1698 р.) – гетьманові І. Мазепі. У ХVIІІ ст. тут послідовно перебували полкова канцелярія Чернігівського козацького полку та архів. Мурований будинок первісно був двоповерховим, зараз – одноповерховий, шестикамерний, на підвалі, з великим об'ємом горища. Зазнав пошкоджень під час пожеж 1716 і 1750 рр. У ХVIІІ ст. до північного фасаду прибудовано тамбур з фігурним фронтоном. У ХІХ ст. розібрано печі, пробито нові вікна на східному і західному фасадах, дахівку замінено бляхою. Реставровано 1954 р. Будинок має двосхилий дах з монументальними трикутними фронтонами на причілках. В архітектурному образі споруди органічно синтезовано найприкметніші риси тогочасного українського і московського зодчества. Будинок Мазепи є найімпозантнішою цивільною будівлею Лівобережної України ХVIІ ст.

Будинок чернігівського архієпископа збудовано позаду Борисоглібського собору 1780 р. у стилі пізнього бароко. Первісно головним фасадом був західний, де на другому поверсі був парадний вхід, до якого від собору вів широкий пандус. У звязку з перенесенням архієпископської резиденції в інше місце будинок в 1802-1804 рр. реконструйовано для розміщення Чернігівського губернського правління за проектом архітектора А. Карташевського. Головний вхід влаштовано на східному фасаді, перед яким по центру прибудовано чудових пропорцій шестиколонний портик іонічного ордера, увінчаний трикутним фронтоном. Споруда набула виразних стильових рис класицизму.

Будинок губернатора споруджено на території давнього Дитинця в 1806-182І рр. як резиденцію чернігівського цивільного губернатора за проектом знаменитого петербурзького архітектора А. Захарова. Будинок мурований, триповерховий, П-подібний у плані. Головний північний фасад по осі симетрії акцентовано монументальним шестиколонним портиком, піднятим на висоту першого поверху.

Катерининська церква споруджена на місці деревяного храму навпроти Замку на відзнаку героїзму козаків Чернігівського полку при штурмі Азова 1696 р. Освячена 1715 р. Церква мурована, хрещата, девятидільна, пятибанна. Композиція центрична, побудована пірамідально: з найвищою центральною банею, нижчими – над гранчастими раменами архітектурного хреста. Квадратові в плані приміщення в міжрукав'ях ще нижчі. Для архітектури цієї церкви характерний тонкий і оригінальний декор, дуже індивідуалізований на кожній грані. Катерининська церква в Чернігові є найвидатнішою в Україні памяткою архітектури стилю українського відродження XVII-XVIII ст., що збереглася в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української церковної архітектури XVIII ст. і досі відіграє роль містобудівної домінанти історичного середмістя.

Пятницьку муровану церкву було зведено на зламі XII-ХІІІ ст. посеред чернігівського торгу. Церкву було посвячено на честь Св. Параскеви Пятниці, покровительки торгівлі. Церква зазнали чимало руйнувань і перебудов, вперше – 1239 р. під час нашестя монголо-татарів. Перебудована у 1670 р. та у 1690-х рр. за участю видатного українського архітектора І. Зарудного. Кардинальні зміни сталися при відбудові церкви після пожежі І750 р. та в XIX ст., коли до неї прибудовано бічні вівтарі та ротонду до західного фасаду, внаслідок чого церква перетворилася на семиверху. Зазнала значних руйнувань у період другої світової війни. В 1943-1945 рр. проведено консерваційні роботи, в 1962 р. завершено реставрацію в гаданому первісному вигляді за проектом видатного російського реставратора П. Барановського з використанням методу анастилозу.

Храм баштоподібний, чотиристовпний, триапсидний, тринавовий, однобанний. Середня нава широка, бічні вузенькі, завдяки чому всі фасади завершуються трилопатевими кривими. Високо піднятий підбанник несе система циліндричних склепінь, що ступінчасто піднімаються. Храм має двоярусні хори. В інтерєрі панує висотно розкритий до зеніту простір центральної дільниці висотою 27 м. П'ятницька церква представляє найвище досягнення останнього, передмонгольського етапу розвитку архітектурного мистецтва Київської Русі.

Комплекс Єлецького монастиря засновано в 60-х рр. XI ст. чернігівським князем Святославом Ярославичем на захід від Дитинця посеред хвойного лісу на місці обявлення чудотворної ікони Єлецької Богородиці. Архітектурний комплекс монастиря склався поступово протягом ХІІ-XVIII ст. Головною домінантою є Успенський собор, збудований у середині ХІІ ст. і реконструйований у XVII-XVIII ст. Висотним акцентом є 36-метрова надбрамна дзвіниця XVII ст. Крупний масштаб головних споруд підкреслюють низенькі одноповерхові корпуси келій (північні – XVI-XVII ст., південно-західні й східні - XVII ст.), Петропавлівська церква з трапезною XVII-ХХ ст., рештки будинку ігумена XVIIІ ст. Трапецієвидну в плані територію оточує мур XVII ст. із західною брамою. Між собором і дзвіницею зберігся деревяний житловий будинок середини XVII ст., в якому жив ігумен монастиря, Св. Феодосій Углицький. Із південного боку Єлецької гори є вхід у печерний комплекс, що міститься під монастирем. Печери викопані у лесовидних суглинках і датуються давньоруським періодом (ХІІ-ХІІІ ст.). Частина печерних ходів у XVIIІ ст. була обкладена цеглою.

Біля північного рогу монастирської території знаходиться відомий курган ''Чорна могила'', який датується Х ст. і має висоту 10 м при діаметрі 54 м. У 1872-1873 рр. його дослідив професор Д. Самоквасов, котрий визначив, що цей курган був найкраще збереженим і найбагатшим за археологічними знахідками похованням словянського князя поганських часів за обрядом тілоспалення.

За час свого існування Єлецький монастир зазнавав кількох спустошень: 1239 р. від монголо-татарів (відбудовано аж у 1445-1495 рр.), у XVII ст. - від поляків. Протягом 1635-1649 рр. належав єзуїтам. Останніх руйнувань комплекс зазнав під час другої світової війни, після чого було відреставровано всі будівлі за винятком настоятельського корпусу.

Успенський собор монастиря первісно був мурованим, хрестовокупольним, шестистовпним, тринавовим, триапсидним, однобанним (за версіями деяких дослідників – трибанним) із хрещальнею у нартексі і притворами з трьох боків. Він зазнав неодноразових руйнувань: під час пожежі 1611 р. обвалилися склепіння з банями. Його відбудовано в 1670-1676 рр. за архімандрита Іоанникія Ґалятовського в стильових формах українського відродження. 1697 р. до південного фасаду було прибудовано низеньку усипальницю чернігівського полковника Я. Лизогуба, яка підкреслила крупний масштаб основного обсягу собору. Нині собор чотирибанний, бані мають триярусні верхи. Фасади вирішено лапідарно і стримано, їх членують масивні романські півколони, середні прясла стін вінчаються півциркульними закомарами. Площини стін оживляють аркатурний фриз, перспективні портали й віконні амбразури. Собор в інтерєрі прикрашали фрескові розписи, які частково збереглися.

Мурована, двоярусна, типу "восьмерик на восьмерику" монастирська дзвіниця, споруджена в 1670-1675 рр. у північному пряслі монастирського муру на місці деревяної попередниці, є найранішою висотною дзвіницею в архітектурі Лівобережної України. Має виразну висотну композицію, яку підкреслює двоярусна барокова баня з позолоченою маківкою. У поземі першого ярусу є наскрізний проїзд і внутрішньостінні сходи на вищі яруси. Стіни першого ярусу прорізано бійницями. Другий ярус – арковий восьмерик дзвонів.

Весь монастирський ансамбль домінує в панорамі міста і є однією з найважливіших його композиційних домінант. Завдяки багатоярусним баштоподібним завершенням в архітектурі комплексу переважають стилістичні риси українського відродження. Характерним є гармонійне поєднання ансамблю з довколишнім природним ландшафтом.

Архітектурний комплекс Троїцько-Іллінського монастиря знаходиться за межами західної околиці історичного середмістя. Початок монастиреві поклав у 1069 р. Св. Антоній Печерський, котрий біля підніжжя Болдиних гір викопав печеру і поселився в ній. Протягом ХІ-ХІІ ст. печера Антонія перетворилася на складний підземний комплекс, перед входом у який в ХІІ ст. на нижній терасі Болдиної гори було споруджено муровану Іллінську церкву. У 1239 р. монастирські споруди зруйновано монголо-татарами. Проте монастир згодом відродився і в 1649 р. був значно розбудований коштом чернігівського полковника С. Пободайла.

Іллінський монастир як самостійний проіснував до 1672 р., коли на сусідній горі, на верхньому плато Болдиних гір, відділеному яром від Іллінського монастиря, почали будувати ансамбль Троїцького монастиря. Всі його споруди звели мурованими: 1677 р. збудовано Введенську трапезну церкву та три корпуси келій, 1695р. – собор, 1719 р. – східні келії, пекарні і мур, що оточував монастир. У середині XVIII ст. монастирську територію розширено, у звязку з чим збудовано нові ділянки муру з двома восьмигранними вежами. 1750 р. споруджено будинок архімандрита, у другій половині XVIII ст. – господарський корпус з погребами і льодовнею, кухню зі службами тощо. Остаточного завершення ансамбль набув 1775 р., коли споруджено дзвіницю, яка стала висотною домінантою архітектурної композиції монастирського комплексу. У XVII та XVIII ст. Іллінська і Троїцька частини комплексу були зєднані деревяною галереєю (не збереглась).

З кінця XVII ст., коли були збудовані головні споруди нового комплексу, монастир став називатися Троїцько-Іллінським. Він був у XVII ст. центром українського літописання, а з 1679 по 1786 р. тут діяла славетна Чернігівська друкарня, що постачала мистецьки оформленими духовними та богослужбовими книгами Україну, Росію, Білорусію, Литву, Молдавію і Болгарію.

Іллінський монастир є найдавнішою частиною Троїцько-Іллінського комплексу. Топографічно відділений від більш пізнього ансамблю Троїцького монастиря - їх розділяє балка. Складається з підземної і наземної власне монастирських частин: печерного комплексу ''Антонієвих печер'' з трьома підземними церквами та наземних споруд – Іллінської церкви й дзвіниці.

Мурована Іллінська церква стоїть на схилі Болдиної гори біля входу в печери. Спершу виконувала функції хрещальні. Вона тридільна, однобанна, з одною апсидою, мініатюрних розмірів. Складалася з бабинця, нави й апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор. Постраждала під час монголо-татарського погрому. У кінці XVI ст. стіни надбудовано й зовні увінчано карнизом. Над апсидою і бабинцем споруджено невеликі бані і церква перетворилася на трибанну. З півдня до апсиди прибудовано ризницю. Суттєвих перебудов пам'ятка зазнала в 1649 р. У результаті цих перебудов памятка набула виразних стильових рис українського відродження. Поряд із церквою у 1908-1910 рр. зведено двоярусну дзвіницю – дерев'яний восьмерик на мурованому четверику з двоярусним верхом.

Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі Київської Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ-XVIІІ ст. Її доповнює ансамбль трьох тридільних підземних церков з багатоярусними підземними ходами, келіями, поховальними камерами. У цілому Іллінський ансамбль становить видатну універсальну цінність, оскільки є унікальним витвором архітектурного мистецтва, що лишився винятково цінним свідченням культури Сіверщини зокрема і Київської Русі загалом. Окрім того, незважаючи на перебудови в ході історичної еволюції, всі складові ансамблю є автентичними памятками.

На відміну від Іллінського ансамблю, захованого біля підніжжя гори, Троїцький, розташований на верхньому плато Болдиннх гір, має в своєму складі висотні споруди - собор і дзвіницю, завдяки чому домінує в панорамі Чернігова. До його складу входять: Троїцький собор, дзвіниця, Введенська трапезна церква, будинок архімандрита, келії, господарські корпуси, мури з брамами і наріжними вежами. На території ансамблю поховано українського поета Л. Глібова (1827-1893) та дипломата Г. Щербину (1868-1903).

Троїцький собор фундований з ініціативи архієпископа чернігівського Лазаря Барановича гетьманом І. Самойловичем, а завершений гетьманом І. Мазепою. Його споруджено в 1679-1695 рр. за проектом німецького архітектора з Вільнюса Іогана-Баптиста Зауера. Первісно мурований собор був тринавовий, шестистовпний, триапсидний, з чітко виділеним трансептом і сімома банями: п'ять із них височіли над основним обсягом, і дві – над сходовими вежами, що фланкували західний фасад. Після пожежі 1731 р. чотири бічні бані над основним обсягом не були відновлені і собор став трибанним. Після пожеж 1781 та 1806 рр. собор відбудовано, внаслідок чого він набув рис класицизму: зявилися масивні трикутні фронтони на всіх фасадах замість вибагливих барокових. В 1974-1985 рр. собор відреставровано за проектом архітектора М. Говденко: повернуто первісну семибанність та відновлено пластичні барокові фронтони.

Дзвіниця з брамами обабіч неї стоїть посередині північного прясла монастирського муру. Вона мурована, чотириярусна, з двоярусною банею. Має загальну висоту 58 м. Належить до типу надбрамних дзвіниць. Споруджена в стилістиці пізнього бароко. В основі лежить четверик з увігнутими гранями. На першому ярусі є наскрізний проїзд, обабіч якого у циліндричних приміщеннях влаштовано кручені сходи на верхні яруси. Нижній ярус дуже масивний, мав наріжні контрфорси, оформлені як декоративні волюти. У верхніх ярусах влаштовано аркові отвори дзвону з круглими отворами-розетками над ними. Наріжники акцентовано пучками колон: на другому ярусі - римсько-доричного, на третьому - іонічного, на четвертому - коринфського ордерів.

Введенська трапезна церква 1677-1679 рр. є найпершою мурованою спорудою Троїцького монастиря. Двобанна церква у стильових формах бароко розташована з південного боку Троїцького собору. Своїм видовженим обсягом вона підкреслює монументальність собору. Композиція типова для трапезних церков: безстовпна, однонавова, з гранчастою апсидою, лінійної багатокамерної структури, з послідовним нанизуванням приміщень вздовж вісі схід-захід: вівтар, церква, зал братської трапези, сіни, господарські приміщення. Над приміщеннями вівтаря і церкви – по одній двозаломній бані. Будівля відзначається витонченим цегляним декором, що включає розвинені цоколь і карниз, пілястри, півколонки, розвинені наличники вікон із сандриками. Ця споруда є єдиним в українській архітектурі зразком двобанної церкви. За виразністю архітектурних форм належить до найкращих пам'яток XVII ст.

Комплекс Троїцько-Іллінського монастиря, що формувався протягом восьми століть, синтезує стильові риси давньоруської архітектури, українського відродження і західноєвропейського бароко. Відзначається також неповторним й органічним звязком з дуже характерним ландшафтом. Увесь комплекс як єдине ціле становить видатну універсальну цінність, оскільки є унікальним мистецьким витвором творчого генія українського народу, справив величезний вплив на монастирське будівництво в Україні XVII-XVIIІ ст., лишився унікальним і винятково цінним своєю комплексністю свідоцтвом культур Київської Русі та Української держави XVII-XVIIІ ст., визначним зразком монастирського будівництва, зберіг типологічно унікальні споруди ХІІ-XVIIІ ст., які відомі в одиничних зразках. Весь комплекс є автентичним витвором, що зберіг як первісну структуру, так і більшість історичних нашарувань.


8599519195392438.html
8599587074191455.html
8599643168465204.html
8599763628271090.html
8599823845829959.html