Історичний відступ - Нас, українців, роз єднує різне

Історичний відступ

Інстинкт продовження роду виробив ієрархію цінностей, за якою життя роду є важливішим за життя члена роду, того член його для збереження роду має бути готовий віддати своє життя. Практичне життя роду переконало його членів у необхідности діяти не по-одному, а організовано. Організованість означає розподіл праці між членами роду. Люди в роді різні за статтю, фізичними й розумовими здібностями. Для підвищення продуктивности праці та збільшення спільної сили роду в ньому навчилися розподіляти обов’язки відповідно до здібностей кожного. Найрозумніший став керувати родом. Його поважали й слухали. Готовність членів роду виконувати накази старійшини-вождя підносила його над родом, і в ньому пробуджувалася гордість, почуття самозадоволення, зверхности щодо інших членів роду. Розуміючи, що від вождя залежить організованість і життєдіяльність роду, ним дорожили, його охороняли від небезпек і давали кращий кусень поживи. З винайденням зернового господарства збільшилася кількість харчів і розмноження людей. Влада від родової стає племінною і міжплемінною. Сільське господарство припиняє кочовий спосіб життя і прив’язує людей до одного місця. Влада з влади над людьми переростає у владу над територією. (У стародавній Греції це сталося за Солона). Правління ускладнюється. Формується ієрархія.

Наші трипільські прапращури приручили коня й корову, удосконалювали вирощування зернових. Земля щедро винагороджувала селян за їхню працю, і вони все більше її люблять і вростають у неї своїми думками, мріями, піснями й легендами. Виживання у боротьбі з іншими народами забезпечують не стільки організацію доброго війська, як тіканням у ліси. Наїзників потім поступово перемагали своєю вищою матеріальною й духовною культурою.

Минають сторіччя і на території Геродотової Скитії, яка в основному збігається із сучасними межами України, формуються слов’янські українські племена сіверян, полян бужан, тиверців, уличів, древлян, волинян, дулібів, хорутан (білих хорватів). Поляни об’єднують їх навколо своєї столиці Києва і організовують імперію із субординацією князівств, за якою володарі князівств переходили від нижчого до чергового вищого в напрямку першопрестольного Києва. А народ живе із обробітку землі і плекає в серці любов до неї, як до рідної неньки. З племен почала формуватися національна спільнота на одній українській мові.

У 13 сторіччі не спромоглися оборонити державу від татаро-монгольської навали. Чого? Чи ці вороги були аж такі сильні, що неможливо було їх зупинити, чи не зуміли об’єднатися для спільного опору?

У п’ятому сторіччі до нашої ери персидський цар Кир рушив своєю 500-тисячною величезною армією через Дунай в Україну, і наші скитські попередники зуміли розбити його й примусити вийти з південних теренів України (Скитії). Може, татаро-монгольська армія була й сильніша за армію Кира, але також бачимо послаблення сили супроти Скитської доби наших попередників на північному Причорномор’ї. З переходом скитів до землеробства, вони втратили войовничий дух, і по півдню України зі сходу на захід відбувається Велике переселення народів. В основному ці навали перекочувалися по півдню України. Чого ж не захистили середину з центром держави Києвом?

З історії знаємо, що між князями не було згоди щодо об’єднання сил для спільної боротьби проти татарів. Татари мали велику кінноту, проте наступали повільно. І князі знали про просування татарів. Наступ татарів не був для них несподіванкою. Тож у чому справа? Чого Святослав у 10 сторіччі мав досить військових сил, щоб ходити походом за Дунай, щоб розбити на сході Приазов’я державу Хазарський каганат, через три сторіччя князі навіть не спромоглися захистити свою столицю? Що з ними сталося? А сталося, як мені здається, таке: їхня кров змішалася з селянською кров’ю, централізація, на якій будують армію, поступилася рівноправности, їхній бойовий дух з почуттям субординації замінився духом справедливости в рівности. Князь (наприклад, Ярослав Мудрий), помираючи ділив спадщину порівну між своїми синами. Це справедливо в сім’ї, а для держави це означало одну силу поділити на п’ять частин (синів) і зробити їх конкурентами, в якій через однакову спадщину (і отже й однакову силу) конкуренція виснажуватиме всіх так довго, аж поки хтось один завдяки особистим більшим здібностям зуміє піднятися над іншим і спрямувати, за потреби, всіх в одне русло. Спрямованість княжої діяльности на зміцнення княжої влади та розширення імперії під впливом хліборобського індивідуалізму виродилася в поняття родинної справедливости.

Щоправда, коли б у 12-13 століттях переміг військовий дух, а не хліборобський індивідуалізм, то при розпаді імперії від потужних зовнішніх ударів на території України (Геродотової Скитії) могло б виникнути кілька слов’янських держав. Саме селянський індивідуалізм з його глибинною багатющою народною культурою та пам’яттю про Київ, як «мати городів руських», тобто київоцентричним мисленням, гарантували майбутню територіальну соборність української держави.

А чи не могла б сформуватися в 12-13 сторіччі потужна українська держава, яка витримала б татаро-монгольську навалу і тривала б в наступні сторіччя? Що для цього потрібно було б?

Доктор філософії Вассиян припускає таку можливість. Він пише: «Не було ніяких об’єктивних даних, що зробили б неможливим подібний тріумф з боку старшої і сильнішої Київської держави, тим більше, що в тилу наростала нова поважна мілітарна сила Галицько-Волинської держави, що в кінці мусила б у тій чи іншій формі династичної політики ззілятися з Київською Руссю в один великий державний твір.

Панування татарської орди мало тільки переходовий, хвилевий характер… татарське лихоліття залишилось би епізодом, щоправда найстрашнішим і руїнним у нашій історії, але все ж явищем проминальним, забутим у буйному розквіті відродженого життя. Ренесанс київської державности наступив би на кілька століть раніше, і державна традиція Київа не була б перервана. І вона була немов призначена історією продовжувати лінію великодержавної політики та розвивати над Дніпром своєрідний тип культури, подібно як на заході Європи імперіяльна спадщина античної культури і політичної величі перейшла до сусідніх з середземноморським басейном народів… Сталося навпаки, і Київ пропустив, можна сказати занапастив, державне своє первородство, що більше, немов добровільно зрікся верховодної політичної ролі на сході Європи…

Схід, цебто Київ, не використав сусідство з Візантією, не вдихнув у себе ідеї римського імперіалізму. Так пройдено попри можливість світово-історичного значення і здеградовано себе назавжди до ролі «диких піль» (с. 103-105).

Причину, чому Київська держава не стала окремим цивілізаційним центром, Вассиян бачить в тому, що варязький бойовий дух розсіявся і поступився князівській гризні за уділи.

Далебі, гризня за уділи мала величезний вплив на послаблення Київської держави. І все-таки не в цьому головна причина, а в особливостях етногенезу українців. Бо ж, по-перше, необхідно пояснити причини гризні за уділи. По-друге, войовничість Київської держави з’явилася не від варязького князя Олега, а була й раніше: Київський князь (імператор?) Аскольд у 860 році робив похід на Царгород. По-третє, індивідуалізм (хліборобського походження), який психологічно противився зміцненню централізованої влади у наших пращурів, історики зафіксували за 4 століття до «варяга» Олега. Отже, був (і є) потужніший від «варязького» пояснення чинник, а саме етнічний. І не що інше визначало історичний шлях українців, як наш етногенез, над чим я і розмірковую на сторінках цього твору.

Україна, каже Вассиян, була призначена продовжити лінію великодержавної політики. Київська держава з 10 до 13 століття була імперією, тобто здійснювала великодержавну політику, і він шкодує, що вона не продовжила цю політику.

Чого так сталося, я бачу відповідь у нашому індивідуалістичному генотипі, що був сформований ще в арійську добу. Біль же Вассияна за втраченою можливістю перетворитися в східноєвропейський ареал окремої цивілізації з войовничим імперським духом іде в площині політичній. І тут хочеться зауважити таке.

У різний час і від різних українців чув слова: Україна нікого не завойовувала. Вона справедлива, бо не прагнула підкорювати інших, того підкорення України іншими є несправедливе. Несправедливість має бути припинена. Загарбники мають відступити з України і дати їй можливість жити, як сама хоче.

O santa simplicitas! (О, свята простота!)

По-перше, неправда, що українці, як народ, нікого не завойовували. А підкорення величезних угро-фінських північно-східних просторів – це не завоювання чужих племен і земель? А захоплення грецького Херсонеса в Криму, розгром Хазарського каганату?! Тож якщо Київська княжа держава – це наша держава, і ми від неї не хочемо відхрещуватися, то ж її імперська політика – це наша колишня політика. І в нас є підстави нею гордитися. Як мовив поет: немає величи в житті, то маєм хоч величні труни. А Фридрих Ніцше сказав, що велич нації може вирости, коли є великі могили.

У ті століття Київ діяв відповідно до обставин і понять тогочасного світу. Боротьба між князями за уділи послабила імперський завойовницький дух, і держава не витримала татарську навалу. Неспроможність зброєю скинути чужинецьке ярмо висуває психологічну компенсацію – поняття міжнародної справедливости: поляки, москалі припиніть знущатися над Україною, бо це ж несправедливо. А вони цього не чують ні в 16, ні в 20 сторіччі. Ба, світ існує на інших засадах: на засадах сили. Того фактами, що від 13 сторіччя Україна нікого не завойовувала, радше слід соромитися, аніж хвалитися, бо свідчить про дитяче сприйняття світу, про національну незрілість політичної думки.

Далебі, усе можна пояснити, а мо’, й виправдати. Наприклад, політичну незрілість – окупаційною ізоляцією України від зовнішнього світу, а в 20 сторіччі – ще й навіюванням громадянам ідеї так званого пролетарського інтернаціоналізму, за яким трудящі СССР мали захищати англійських, німецьких… трудящих від англійських, німецьких капіталістів-експлуататорів. Ця демагогія розрахована на обивателів, а я маю на увазі українських інтелектуалів, які спроможні бачити світ таким, яким він є насправді, а не в світлі пропагандивних барв.

Завдання інтелігенції окупованого народу прищеплювати народові ненависть до окупанта й надихати його й організовувати на війну проти окупантів. Наша інтелігенція часто не відповідала цьому її призначенню, опускалася на обивательський рівень і пристосовувалася до окупаційного ладу.

Племінну русичівську гордість, подібну гордости Чернігівського князя Михайла, вона втратила, а національної ще не набула. Та й як її можна було набути, коли 14-15-16 століть усвідомлення етнічно-племінної спільноти русичів ще не переросло було в свідомість національну?

«Феодальний роздрібнений індивідуалізм, – пише Вассиян, - вікінгської крови могла зрівноважити тільки велика, на сторіччя розрахована, зовнішньополітична ціль– зайняти місце східноримського царства, установляючи Київську імперію як політичний і цивілізаційний осередок Сходу Європи. Це був би месіянізм княжої Руси…» (там само, с.98).

Індивідуалізм українців не від вікінгської крови, а від нашого хліборобського способу виробництва, про що докладніше в іншому місці. Що ж до месіянізму, то в історії народів він відігравав велику чи й вирішальну роль. Просто жити, тобто працювати для забезпечення фізичних умов існування й розмноження для продовження роду було недостатньо. Люди почували потребу в ідеї, що виводила б їх з біологічного рівня й підносила сенс життя на якийсь вищий, нематеріальний, духовний рівень. Фізіологічний рівень – це тваринний рівень, а людина хотіла наслідувати богів, того висувала ідею, яка була над буденними клопотами, світила зорею з неба, приваблювала до себе. І люди, натхненні її чарівним світлом, об’єднувалися в загони, ордени, цілі великі армії, йшли вперед на втілення її в життя. (Походи хрестоносців для врятування гробу Господнього від мусульман, проти слов’янських племен у Прибалтиці…).

«Політична ідея, - пише Вассиян, - що діє із силою традиції, це наймогутніший чинник інтеграції і синтези. Володимирська Русь осягнула форму політично-державного об’єднання всіх етнічно споріднених земель, отже, можна сказати, найвищий ступінь тодішнього «самовизначення». Однак це була тільки персональна політика князя Володимира, який преспокійно поділив свої землі, як своє особисте добро, поміж своїх синів і, може, усвідомлював, що вони почнуть взаємну братовбивчу гризню за «уділи», подібно як це робив він сам (там само, с.98). Отже, ідея великої держави ще не виробилася була. …Доба після Ярослава стає картиною жахливого братовбивства і повної затрати живих цінностей батьківщини і держави» (там само, с.99).

Думаю, що російський історик Соловйов правильно пояснює причини формування в Україні демократичних методів державного управління, а в Московщині – авторитарних. Він вважає, що державні методи керівництва виростали з сімейних взаємин. В українців заведено: всі сини рівні. Батько до всіх ставиться однаково. І перед смертю спадщину між синами ділить порівну. Старший син після смерті батька є порадником для молодших братів. У москвинських сім’ях (угро-фінських, що прийняли мову й деякі цивілізаційні ознаки від Київських дружинників) батько в сім’ї – керівник, господар, деспот. Після смерті батька старший син щодо молодших братів заміняє батька і керує ними жорсткою рукою. Ясно, що поняття справедливости в українців і угро-фіно-татарів різне. У Московщині жінки вважали, що чоловік її не любить, якщо не б’є, а українки за кодексом Правди Ярослава 1016 р. були наділені правом успадковувати.

Після поєднання в наступних століттях північно-східних київських колоній з татарами, перенесення сімейних звичаїв на державний рівень відбувається у бік все більшого зміцнення влади старшого брата над молодшим. Московські князі Івани, помираючи, заповідають старшому сину все більшу й більшу спадщину, яка врешті досягає аж до 60%, а на всіх інших тільки 40%. Здобувши 60% спадщини (земель, селян з їхнім добром, іншої спадщини) старший син, стаючи князем, здобував матеріальну силу для придушення опору молодших братів і проведення (узгодженої з татарами) своєї власної волі.

В імперії Османів для запобігання кривавої боротьби за владу між синами великого візира та збереження централізації управління імперією убивали всіх синів візира,окрім одного.

Це жорстоко? Так, жорстоко! Проте ця жорстокість врятувала імперію від братовбивчої гризні й розвалу! Вона – спосіб втілити в життя закон більшої вартости роду над членом цього роду, або, інакше кажучи, рід задля самозбереження має жертвувати своїми одиницями. Таку вимогу можна вважати жорстокою, але позаяк на землі споконвіків між племенами, народами, націями ведеться війна за терени розселення і проживання, ресурси, то, вочевидь, такою є природна закономірність, а, отже, й нормальним явищем є смерть окремих осіб задля збереження єдности державної структури – захисника нації.

У ІІ половині XX сторіччя створили Організацію об’єднаних націй, ухвалили цілу низку декларацій і конвенцій із захисту прав громадян і національних прав, низку міжнародних норм для врегулювання мирними способами міжнародних конфліктів. Завдяки технічному прогресу Земна куля ніби зменшилася, і стало можливим без війни розв’язувати суперечки. Проте технічний прогрес вивів людей на прю з самими природними силами. Понад шість мільярдів людей, озброєних модерною технікою, кинули виклик екологічним умовам Землі. І Земля починає протестувати величезними зливами, підвищенням температури, пересуванням зон тепла і холоду тощо. Це загострює проблему ресурсів, того в недалекому майбутньому національний егоїзм штовхатиме провідні еліти різних держав до винайдення нових форм боротьби за виживання націй. Досвідченіші нації планують свій розвиток на десятки (а хтось із них і на сотні) років наперед. Постколоніальні нації не мають такого досвіду, і вони не розуміють, що проти них уже ведуть планову війну на різке зменшення їхнього населення.

Українська нація опинилася в потрійно складному й загрозливому становищі, бо через жорстокість московської окупації національна інтелігенція щойно тепер формується. Вона ще не організувалася в корпоративну верству, що була б об’єднана спільним відчуттям відповідальности за долю України і була б спроможна впливати на органи державної влади. По-друге, вона щойно тепер вивчає складні й багатогранні методи захисту нації, що їх застосовували й застосовують досвідчені європейські нації, вони ще не просякнуті почуттям національного егоїзму і не перейшли від лібералізму до націоналізму, і того неспроможні від благань і заклинань переходити до збройного кулака й обуха. І третє, що ставить українську націю в небезпечне становище, це захоплення 2010 року влади промосковськими силами з Партією регіонів та комуністами.

Тим часом потужна міжнародна сила глобальну проблему перенаселення Землі прагне розв’язати шляхом зменшення населення та послаблення імунітету в національних організмах.

Для здійснення першої програми у світі «стихійно» виникають пошести та нові хвороби, а також використовується домішування в харчі різних хімічних складників. Вони викликають апетит і спрагу – й підривають здоров’я. За півтора десятка років споживання закордонних харчів і напоїв опустили стан здоров’я нації до того, що тільки 6% хлопців придатні до служби в армії. Понад третину парубків і дівчат втратили дітородну функцію. Отже, план четвертувати українську націю виконують швидкими темпами. Нашу землю очищають від українців для заснування тут своєї держави. Аби процес не скидався на нахабне загарбання чужої землі, а мав вигляд поступової еволюції, їхні вчені заглиблюються у вивчення трипільської культури з метою довести, що трипільська культура – не тільки українська минувшина, а й їхня, може, більше їхня і менше – наша, може, загалом їхня і зовсім не наша.

Важливо більше поширювати такі «наукові» дослідження. Вони мають більші можливости друкувати й поширювати, ніж ми. Спочатку з їхніх «досліджень» сміятимуться, потім мовчатимуть. Через десятки років вважатимуть за один з наукових напрямків у висвітленні трипільської культури. Важливо: інтелігенція, яка дбає про свою націю, планує і працює на забезпечення шляхів і можливого розширення майбутнього географічного простору нації на століття вперед.

Глобалісти тому і є глобалістами, що об’єктом їхньої уваги й діяльности є цілий світ. На шляху їхніх глобальних планів перепоною стоять національні організми – кожна нація має свій образ світу і своє національне його відтворення у мові, філософії, музиці, живопису, в народному мистецтві, звичаях і в своїй моралі. Цікаво про своєрідність національного сприйняття світу написав американський дослідник James Fallows: The Anglo-American system of politics and economics, like any system, rest on certain principles and beliefs. But rather then acting as if these are the best principles, or the ones their societies prefer, Britons and Americans often act as if these were the only possible principles and no one, except in error, could choose any others. Political economics becomes an essentially religions question.

(Англо-Американська система політики й економіки, як будь-яка інша система, тримається на певних принципах та вірі. Проте замість того, щоб діяти так з переконання, що ті принципи найкращі чи такі, які суспільство воліло прийняти, британці й американці часто діють так, наче вони єдино можливі, і жоден інший не можна прийняти, хіба що помилково. Економічна політика по суті справи перетворюється в релігійне питання.(Стаття How The World works, журнал,The Atlantic monthly, грудень. 1993р.,с.64)-1

Тобто світогляд не має об’єктивної основи. Він – суб’єктивний. І об’єктивним стає лише через те, що в якийсь життєвий факт чи явище вірить цілий народ. Масовість віри суб’єктивність перетворює в об’єктивність. Коли українці повірять, що вони потужна нація, і будуть відповідно діяти, вони й стануть потужною нацією. Щоб цього не сталося, глобалісти за допомогою телевізії, радіо, друкованої продукції швидко знищують національні культури й моральні засади, розривають духовні зв’язки європейців з духом своїх пращурів, ідеалізм витісняють матеріалістичним прагненням до задоволення тілесних потреб. Ця політика обездуховлювання створює ідейний вакуум, який спровокував наступ мусульман. Отже, до расової мішанини старої Європи добавився ідейний мусульманський наступ. Інстинктивний опір глобалізму штовхає до пошуків ідейних духовних джерел у минулому. Складові європейських націй починають повертатися до своїх племінних мовних і культурних цінностей, прагнуть до виходу з-під влади імперських столиць і створення незалежних держав. Тож який із напрямків виявиться сильнішим: глобалізація і знищення національних культур і держав чи, навпаки, дезінтеграція Іспанії, Франції, Великої Британії і виникнення десятків нових держав?

У всякому разі майбутнє європейського континенту буде бурхливе. Можливо, воно сприятиме піднесенню України для продовження місії Київської держави після сімсотрічної перерви. Аби не проґавити можливі міжнародні сприятливі обставини, українська політична еліта мусить готувати себе до таких подій.

Повернуся до Княжої доби.

10-11 сторіччя Княжа держава зміцнюється і розширюється, перетворюючись в імперію. Військові походи за Дунай і заснування міста Галич (сучасний румунський Галац), на північний схід і заснування міст Володимир, Ярослав – це походи з метою примусити тубільні племена платити данину. Для постійного керування цими, віддаленими від Києва на тисячі кілометрів, територіями з різними чужими племенами не було технічних можливостей. Отже, тримання їх під своєю владою було тимчасовим явищем.

Київська держава на українській етнічній території (також досить великій) могла б у 12-13 сторіччях зміцнюватися хіба що за умови створення ідеї великої держави русичів на східноєвропейському рівнинному терені від Дону до Дунаю – Дністра. Таку ідею не можна було створити на селянському індивідуалізмі чи християнському космополітизмі. Можливо, її можна було створити на реформованому в монотеїзм язичництві, зосередивши багатобожжя на одному Дажбогові чи Сварозі. Україна – велика країна, і в принципі могла б мати своє окреме розуміння бога, проте вона тяжіла до розширення взаємин із християнським заходом, а створення окремого від християнства релігійного ареалу виводило б Україну з меж християнської європейської цивілізації і творило б окремий цивілізаційний простір. Щоб бути спроможною на такий незмірно великий ідеологічно-моральний подвиг, Україна мала б породити людину, рівну Ісусу Христу. Для однієї країни родити таких двох, посвячених творцем, - це забагато. Адже одного з великих посвячених вона вже породила була, який під іменем Рами вивів частину аріїв (трипільців) з-над Дніпра і привів в Індію, започаткувавши там зовсім інший тип розвитку однієї з галузок роду людського. Другий в нашій землі не міг з’явитися, бо, очевидячки, історична доля, накреслена Творцем для України, інша, саме така, яка втілюється через наше реальне історичне буття, через психологію, уподобання й діяльність кожного українця.

Історія на багатьох прикладах свідчить, що завойовник, підкоривши країну, сам асимілюється підкореною країною – якщо він чисельно значно менший за підкорений народ. Коли після зброї настає період мирного співіснування двох народів, тоді у кровозмішуванні перемагає чисельніший. Наш хліборобський індивідуалістичний генотип сформувався в дохристиянську добу. Космополітичне християнство на землі закликає на зло не відповідати злом, а прощати кривднику, а після смерті обіцяє посадити грішника, --а грішники всі люди,-- в казан з гарячою смолою,щоб там варився вічно. Таке вчення послаблює взаємини селянина по горизонталі з іншими селянами, проблему суспільної справедливости підмінює почуттям смиренности та боязню казана з гарячою смолою.

Із воїна, активного захисника справедливости, людина перетворюється в покірного раба церкви та влади. Захист національної єдности й держави християнство підмінило покірністю перед владою (бо бач каже: немає влади не від Бога) та вислужуванням перед попом, щоб не прокляв та не відправив у пекло лизати вічно розпечену сковороду.

Християнство прийшло в Україну не на порожній ґрунт, а на багатотисячну язичницьку (тобто народну) культуру. Князь Володимир своїми дружинниками загнав киян у Дніпро, і грецькі священики їх охрестили. Це швидкий акт, проте поширення християнства було довгою й складною світоглядною боротьбою і врешті-решт мусило піти на компроміс і зарахувати до християнства майже всі язичницькі звичаї: засівання на Новий рік, посвячення на Великдень пасок, яєць та ковбас, оздоблення подвір’я й хати клечанням на Зелені свята тощо. І коли на Запоріжжі священики посвячували козацьку зброю і благословляли козаків на війну проти ляхів-християн, вони діяли не в християнському дусі підкорення польській владі, як владі від Бога, а в дусі національного інстинкту захисту рідного краю від загарбників.

Це був факт боротьби в душі однієї людини двох ідеологій: патріотизму і необхідности захищати рідний край та космополітичного християнства. Мабуть, у жодній країні за два тисячоліття воно не перемогло повністю. У кожній країні національний дух змінив його і пристосував до себе. Поступками воно змогло стати панівною ідеологією народів хоч в основі християнський світогляд – апокаліптичний, бо його уявлення про кінцевий розвиток – це тупик, загибель, армагедон, а людині – пекло. Нема язичницького оптимізму з вірою в безконечний розвиток з постійним покращенням світу і життя людей в ньому.

^ Недорозвиненість індивідуалізму

Азіатська, в тому числі й москвинська духовна культура, в центр суспільних вартостей поставила державу, підпорядкувавши їй людину. В москвинський культурі значення людини оцінюють її значенням для держави, а сама по собі людина нічого не варта.

Українці належать до європейської цивілізації, яка в людині бачить основну вартість і державу оцінює з огляду на забезпечення нею людських потреб. Проте, Україна на сході європейської цивілізації, і в нас індивідуалізм не розвинувся до свого завершення, як це сталося західніше від України. Конкуренція між особами і там відбувається у всіх сферах людської діяльности, але при цьому особа сприймає своє місце в суспільстві як відповідне її здібностей. В суспільстві є місце кожному. Особа відчуває себе самодостатньою на будь-якому місці, в тому числі й на найнижчому. У неї є відчуття суспільної потрібности виконання цієї праці, і коли вона її виконує добре, то гордиться. Отже, не місце дає відчуття важливости, а належне виконання своїх обов’язків. Конкуренція за місце на суспільній драбині в значній мірі послаблена перенесенням конкуренції на добре виконання обов’язків на цьому місці. Суспільство визнає важливість усіх функцій і похвально оцінює добре їх виконання на різних щаблях і в різних місцях. За такого суспільного ладу особа відчуває себе самодостатньою, бо суб’єктивно переорієнтувала своє прагнення із боротьби за вище місце на краще виконання праці на своєму місці.

Прецінь такого розвитку особи можна досягнути в демократичному правовому справедливому суспільстві за тривалий час нормального розвитку нації багатьох її поколінь. Головний редактор газети «Кримська світлиця» Леонід Пилунський так пояснює поразку руських князів: «Напередодні навали військ Бату-Хана на Київську Русь наші князі (між собою майже одна родина), нащадки одного роду Рюриковичів, сварилися, билися, інтригували, незважаючи на небезпеку зі Сходу, про яку вони, після ганебно програної битви на річці Калці, знали точно». Чого вони так діяли, що на них впливало? «На князів та їхніх холопів впливали заздрість, дурні і дрібні образи: хтось має звичну пиху бути обов’язково першим і зверху, хтось хотів вислужитись і бути першим стременним, хтось мав жадобу отримати клаптик лісу, гарного, але чужого…» (№ 8-9, 2010 р., с.2)

Вони особисті інтереси ставили вище інтересів держави. Їхній індивідуалізм був на обивательському рівні. Їм не вистачало державницького мислення та шляхетної гордости, і вони загрузали в багнюці матеріальних інтересів та дрібного самолюбства. Ці солодкі вигоди від посідання високої державної посади є верхом бажань для інтелектуально середніх людей. Для людей вищого інтелектуального рівня вони мають побічне, другорядне значення. На першому місці для них пам'ять нащадків. Вони усвідомлюють історичне значення своєї діяльности. Її супроводжує слава. Що геніальнішу дію зробила людина, наприклад, військову перемогу, то ширше розходиться про неї слава, то довше люди пам’ятають про неї, адже ці перемоги є віхи на історичному шляху розгортання життя нації в часі. Пам'ять у нащадків – це продовження життя. Кожна людина хоче жити довше. Кожна хоче, щоб після смерті її не забули на другий день після похорону, а пам’ятали. Пам’ятають людину по її образу, характеру, по ділах її. Найдовше – по ділах. Простий чоловік зробив добрий паркан біля двору, щоб онуки, глянувши на нього, згадували діда. Німецький інженер Дизель винайшов двигун, який зробив його безсмертним. Людство класифікує діла людей за їхньою історичною важливістю. В добу національно-визвольної війни Хмельницького у війську бувало по сотні тисяч воїнів. Тоді їх кожного пам’ятали рідні, друзі, побратими по зброї. Минав час, і в пам’яті залишалося менше й менше – ті, хто керував сотнями, потім полками, від кого залежали успіхи боїв, чия історична роль була більша. Тіла Хмельницького й Шевченка давно в землі, а ми їх пам’ятаємо. Вони для нас наче живі. Тобто для них їхнє життя продовжується нашою пам’яттю, пам’яттю наступних поколінь. А є люди, які ще по землі ходять, але вже нікого не цікавлять, для всіх людей навколо їх наче вже й не існує, померли.

Прагнення продовжити життя після смерті спонукає людей до праці, творчости, боротьби. Політики змагаються за вищі посади, при цьому часом так завзято, що переступають усі моральні норми. І перебувають повністю в теперішньому часі. Важливо зараз перемогти й вийти вище конкурента. Течія життя їх поглинає повністю. У них не вистачає розуму аби піднятися над сьогоденням і поглянути на події з огляду на минуле й майбутнє й оцінити свої дії на довшому хронологічному відтинку часу. Переважає пристрасть, амбіційність, егоїзм, а не мудрість. Бачать себе та ближніх конкурентів, а не Україну, того тратять енергію у взаємопоборюванні і полишають Україну на роздоріжжі.

І сьогодні президенти, прем’єр-міністри, голови Верховної Ради України не дбають про добру пам'ять про себе в нащадків, а поспішають будувати собі палаци та нагромаджувати інші багатства. Нещасні, бідні духом люди! Нічого не навчилися ні в наших великих людей 19 сторіччя і не розуміють великих подвигів Петлюри, Коновальця, Бандери, Шухевича, які смертю смерть подолали і ввійшли в український пантеон безсмертних!



8619163420870301.html
8619406734959891.html
8619488761382057.html
8619616103373984.html
8619724677822990.html